ДОСТЕМЕ́ННО, розм.
1. Присл. до достеме́нний. Не знаю, як воно вже достеменно було, але раптом Маківка зник з села (Чаб., Катюша, 1960, 167); Дівчата мовили: — Маріє! Глянь на стелю, достеменно ти! (Шер., Дружбою.., 1954, 99); Граф дуже здивувався тим словам, признався.. до синів, що були на нього достеменно схожі, і спитав розгублено: — Як же се могло статися? (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 235).
2. у знач. вставн. сл. Уживається для вираження впевненості в чому-небудь. Катерина, достеменно, як кілька хвилин тому Слава, не могла повірити, що це Суліман (Вільде, Сестри.., 1958, 401).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 388.