ДОСТО́ТУ, присл.
1. Точно. — Ох, ох, ох! — застогнала Мотря достоту таким жалібним голосом, як стогнала Кайдашиха (Н.-Лев., II, 1956, 289); Ця борода робила його.. поруч з маленькою Галею достоту схожим на билинного богатиря (Смолич, V, 1959, 390).
2. Справді, дійсно, істинно. Коли Ніна Юрченко приступила до роботи в школі, їй видалися ті дні достоту справжнім святом (Гур., Через замети, 1961, 37).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 389.