ДО́ЧИ́СТА, присл. Повністю все, нічого не залишаючи, не приховуючи. Хіба самому написать Таки посланіє до себе Та все дочиста розказать, Усе, що треба, що й не треба (Шевч., II, 1953, 200); Зберуться друзі на гуляння юне І келехи спорожнять дочиста (Шпорта, Вибр., 1958, 453).
ДО́ЧИСТА́, присл. До повної чистоти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 400.