ДОЧЧИ́Н, а́, е́. Належний дочці (у 1 знач.). Богучариха зиркнула на вантажну машину, в якій зникли доччині речі (Кучер, Чорноморці, 1956, 72); — Тут ось, зараз, над ставком доччина хата (Донч., VI, 1957, 228); // Прикм. до дочка́. Байдужість доччина дражнила її (Н.-Лев., III, 1956, 65); Доччина самостійність її не порадувала (Коз., Сальвія, 1956, 93).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 400.