ДРА́ПАТИ і ДРЯ́ПАТИ, аю, аєш, недок., ДРАПНУ́ТИ і ДРЯПНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. розм. Швидко тікати, бігти куди-небудь. — Щастя твоє, що я пізно помітив, як ти драпав, мов заєць (Збан., Ліс. красуня, 1955, 64); — Велів [Вольф] мені, як дурному, бігти під ліс, дряпатися чорт знає куди, а сам, певно, забрав гроші та й драпнув у інший бік (Фр., VIII, 1952, 365).
2. зневажл. Швидко відступати, залишати яку-небудь територію. В другій половині дня пронеслася чутка, що праворуч під натиском ворога румуни драпають, оголяючи фланг (Гончар, І, 1954, 124); Тільки горланили [фашисти] про тисячолітнє панування на сході, а вже через два роки драпали з України (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 180). .
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 407.