ДРУЗЯ́КА, и, ч., розм.
1. Те саме, що друг 1. Приємно знати, що.. ось тут близько тебе є щирий друзяка (Фр., III, 1950, 259); І двірники, й буфетчики, і швачки, і солдати, — вже й не кажу про покриток, селян, тих кріпаків нещасних, — це найперші друзяки у Тараса (Тич., І, 1957, 297); — Не журися, друзяко, — долинув до нього голос курінного отамана Бородатого (Довж., І, 1958, 250).
2. рідко. Лагідна, добра, слухняна, зговірлива людина. Наум Дрот був парень [хлопець] на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка (Кв.-Осн., II, 1956, 24); І дарма, що такий ти приємний, Що друзяка ти з діла і з мови (Фр., X, 1954, 74).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 425.