ДУ́РКА, и, ж., розм. Жін. до ду́рень 1. Чуючи від матері й брата трохи не щодня, «яка вона дурка, чиста дурка» — вона сама вірила тому (Мирний, IV, 1955, 118); — Дурко, дурко, — каже дід, — чим же я тебе зобідив?(Барв., Опов.., 1902, 133).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 439.