ДУРНЕ́НЬКИЙ, а, е.
1. розм. Те саме, що дурнува́тий 1. Господиня побачила, що вона хоч і дурненька, але робоча й слухняна дівка (Мирний, І, 1954, 67).
2. Пестл. до дурни́й 1-3. Стриба Рябко, вертить хвостом, Неначе помелом, І знай, дурненький, скалить зуби Та лиже губи (Г.-Арт., Байки.., 1958, 50); [Сотник:] Стривай, стривай, простоволоса! Дурненька, де б же ти взяла Того барвінку заквітчатись? (Шевч., II, 1953, 166); І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був (Л. Укр., III, 1952, 480); Віоріка не знала, що таке метро, але замовчала.., а то буде [Ніколає] вважати її зовсім дурненькою (Чаб; Балкан. весна, 1960, 44); І Майбородиха, і Галецька трошки якось повеселішали од тієї дурненької вихватки й розбалакались (Е.-Лев., IV, 1956, 304).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 439.