Слово "дурний" - пояснення

Словник: Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)



Тлумачний он-лайн словник української мови «ukr-lit.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.

Слова і словополучення з словника - Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)


ДУРНИ́Й, а́, е́.

1. Розумове обмежений, тупий; нерозумний; протилежне розумний. Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний (Укр.. казки, 1951, 264); — Але ж ні! — промовив дід раптом, ніби прокинувшись. — Я не дурний, і розуму мені не позичать у людей (Н.-Лев., І, 1956, 56); // у знач. ім. дурни́й, но́го, ч.; дурна́, но́ї, ж. Розумово обмежена, тупа людина. П’яний та дурний — рідні брати (Укр.. присл.., 1955, 209); — Що з дурного візьмеш! —— потім, кривлячись, невдоволено згадував Плачинда про цей випадок (Стельмах, Хліб.., 1959, 105); * У порівн. А я сиджу, мов дурна, не можна мені за нею і словом похопитись (Н.-Лев., II, 1956, 10); //розм. Некмітливий, недогадливий, непередбачливий. Коли б швидше знайти Остапа, вона тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу (Коцюб., І, 1955, 361); Діденко.. між ділом звертається до молодиці, яка під час атаки не рухнула з місця: — Чого ж ти, дурна бабо, стояла, як пень?! (Ю. Янов., І, 1958, 290); // розм. Нетямущий, недосвідчений, наївний (перев. про молодих людей і молодих істот). А молодша невістка дурна ще, недавно пішла заміж, не зна, що до чого (Кв.-Осн., II, 1956, 238); -Ну, навіщо його бити?.. Воно ж дурне… Хіба ж воно розуміє? (Багмут, Опов., 1959, 15); // Уживається як лайливе слово. — Дурна! — гримав на неї роздратований Макар Іванович (Коцюб., І, 1955, 168); — Чого пристали, дурні? — деренькотів він зляканим голосом (Тют., Вир, 1964, 186).

Дурна́ голова́; Дурни́й ро́зум; Дурне́ серце́ і т. ін., евф. — розумова обмеженість, тупість, некмітливість, непередбачливість. Їй любо, одрадно було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову (Мирний, II, 1954, 213); І жду її [волі], і виглядаю, Дурний свій розум проклинаю, що дався дурням одурить, В калюжі волю утопить (Шевч., І, 1951, 393); — Не послухала я матерньої мови, послухала я свого дурного серця, то тепер і гибію й мучуся (Мирний, І, 1954, 60); 3 дурно́го ро́зуму — не тямлячи добре чого-небудь через недосвідченість. — Вийшла я з дурного розуму за безземельного (Григ., Вибр., 1959, 30); Нема́ дурни́х — хто-небудь не такий наївний, некмітливий, непередбачливий, як про нього думають. — І пускай, бо сам вирвусь! — гукнув Барило.— Нема дурних! Досить з мене й тих буряків, що вночі нечистий поплутав (Кучер, Трудна любов, 1960, 254).

2. Який виражає розумову обмеженість, тупість. Білі ярки, збившись у холодок під смереку, дивились дурними очима (Коцюб., II, 1955, 312).

3. розм. Позбавлений розумного змісту; беззмістовний. Од дурних розмов, вина.. і кави розболілася голова (Коцюб., III, 1956, 154); Наша вчителька Ганна Семенівна завжди каже: — Феня Кравченко, не подавай дурних запитань у класі! (Ю. Янов., І, 1958, 266); Давид, насвистуючи якусь дурну пісеньку, забирає від коней опалку з оброком (Стельмах, Хліб.., 1959, 113); // у знач. ім. дурне́, но́го, с. Щось позбавлене розумного змісту. — Годі про дурне, діду, базікати, даремно час гаяти! — одказала, повертаючись, Марина (Мирний, IV, 1955, 258); // Уживається для вираження незадоволення, досади, негативного ставлення до чого-небудь. Якась дурна делікатність причепиться часом і не можеш одмовитися зробити те, що не по душі (Коцюб., III, 1956, 152); — Ну, хіба ж так можна, Іване?.. Ну, наговорив дурниць. Так через мій дурний язик руйнувати дружбу, скріплену кров’ю?.. (Руд., Остання шабля, 1959, 257).

Дурні́ гро́ші — гроші, що дістаються даром. Ксьондз, то є ксьондз, йому до кишені дурні гроші самі сиплються (Мур., Бук. повість, 1959, 56); Дурні́ наді́ї — надії, що не збуваються. Зразу ясно стало йому, що справді фабрики не буде, що то дурні надії (Коцюб., II, 1955, 22).

4. розм. Який має негативний зміст; осудний. Коли про чоловіка пройде дурної слави хоч капелька, то вже і через цілий вік її не збудеш (Кв.-Осн., II, 1956, 342).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 439.