ДУРНУВА́ТО, розм. Присл. до дурнува́тий 2. Павлушка стояв осторонь і дурну вато осміхався (Вас., І, 1959, 154); Вона була б простояла так, дурнувато кліпаючи очима, всі ці п’ятнадцять хвилин, коли б не нова несподіванка (Смолич, І, 1958, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 441.