ДУ́ТИК, а, ч., розм.
1. Предмет з порожниною усередині, наповненою повітрям; надутий предмет. Фурман смикнув віжками, рисак рвонув з місця, фаетон аж підкинуло — м’яко, на товстих «дутиках» — і він швидко покотив угору (Смолич, V, 1959, 129).
2. Людина з повним, пухнатим обличчям. Кусали її [бджоли] і тим робили часом з любенького личенька нввіть що: з одного боку глянь — Мелася, її щічки, її вічко, а з другого боку глянь — якийсь дутик… (Вовчок, І, 1955, 340).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 442.