ДУШОГУ́БКА, и, ж., розм.
1. Жін. до душогу́б.
2. Невеликий, перев. видовбаний з дерев’яної колоди, хиткий човен. На маленькій, хисткій душогубці плив рибалка (Десняк, І, 1955, 73); По ріках і морях слов’яни робили походи в човнах-душогубках, видовбаних із стовбурів дерев (Іст. середніх віків, 1955, 7).
3. Спеціально обладнана автомашина, що використовувалась німецько-фашистськими загарбниками для отруювання людей газами. Тих нещасних, що залишилися в лікарні, фашисти незабаром вивезли в душогубках за місто (Сміл., Сашко, 1957, 177). 29 9-1023
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 449.