ДІВИ́ЦЯ, і, ж., заст., нар.-поет. Дівчина. — Доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красні дівиці, так ми вас пов’яжемо (Кв.-Осн., II, 1956, 71); Спочатку жив він [Т. Шевченко] на Інститутській (нині 25 жовтня) у невеликому дерев’яному будинку проти Інституту благородних дівиць (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 223).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 297.