ДІВО́ЧИЙ, а, е.
1. Прикм. до ді́ва і ді́вчина. Не вимили біле личко Слізоньки дівочі (Шевч., І, 1951, 4); Дзвінка дівоча пісня.. лунає десь у зелених горах (Коцюб., III, 1956, 44); // Власт. дівчині, дівчатам. [Семен Мельниченко:] А он і хата милої — весела та світла, як погляд дівочий (Кроп., І, 1958, 57); Устина.. взялася в боки й.. пройшлася легким дівочим кроком (Чорн., Визвол. земля, 1959, 49).
2. Признач., обладнаний для дів, дівчат. Блукаючи по Україні, Прибивсь якось і в Чигирин, І в монастир отой дівочий, Що за пісками на болоті (Шевч., II, 1953, 18); // у знач. ім. діво́ча, чої, ж., заст. Кімната для дівок-горничних, покоївок, служниць у панському дворі. Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо (Вовчок, І, 1955, 102); Нерідко було сам [панич] у дівочу зайде, жартує з дівчатами (Мирний, II, 1954, 104).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 297.