ДІ́ДЬКО, а, ч.
1. фольк. Те саме, що біс1. Їй прийшли на думку чорні рогаті дідьки (Н.-Лев., III, 1956, 160); — Це вони.. трималися народної приказки.., знаєш, тієї, що, мовляв, чеши дідька зрідка, бо кострубатий (Вільде, Повнол. діти, 1960, 367); * У порівн. Стане [Параска] в цвинтарі та й заглядає в церкву через поріг — як той дідько боїться ладану та хреста (Н.-Лев., II, 1956, 18).
2. Уживається як лайливе слово. — Певно, таки віддадуть мене за того вусатого дідька, що має вівці… (Коцюб., II, 1955, 146); — А най йому дідько оре! Їдьмо з нами козакувати (Панч, Гомон. Україна, 1954, 346); Чомусь подовгу стояли на кожній станції. На кожному підйомі притишувався й без того повільний хід [поїзда].. Напутив же його якийсь дідько поїхати цим безплацкартним «максимом»! (Шовк., Інженери, 1956, 156).
◊ Ді́дько зна́є; Сам ді́дько не зна́є — важко сказати, невідомо, не знати. [Карпо:] Дідько вас, бабів, знає, який у вас язик: як засвербить, то кого ви тільки не опаскудите! (Кроп., II, 1958, 165); Сам дідько десь не знає, як тобі міняться дівчата (Стельмах, Хліб.., 1959, 58); Ді́дько йому́ (їй) ра́дий див. ра́дий; Ді́дька ли́сого — нізащо, ніколи. [Ромашка:] Ну, щоб я пішов агітувати проти плану, то це вже дідька лисого (Мик., І, 1957, 59); Ді́дько несе́ (приніс́) кого — іде небажаний, нежданий хтось. [Xаїм:] Вже либонь дідько несе нашого пана (Кроп., V, 1959, 267); Хтось стукає в сінешні двері. Кого це дідько приніс?.. (Руд., Остання шабля, 1959, 43); На яко́го ді́дька? — навіщо?, для чого? — То виходить, годиться, щоб пропадала марно козацька сила без доброго діла..? То для чого ж ми живемо? На якого дідька ми живемо? (Довж., І, 1958, 230); Хай (неха́й) йому́ (їм і т. ін.) ді́дько! —те саме, що Хай (неха́й) йому́ (їм і т. ін.) біс (див. біс1); Яко́го ді́дька? —чого?, чому? — Якого це дідька вони [свині] лізуть під віз? — крикнув Балабуха (Н.-Лев., III, 1956, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 300.