ЖА́ЛКО.
1. присудк. сл. Те саме, що жаль2 1. Жалко їй [матері] було своєї дитини, знівеченої, страшної, а все ж своєї, все ж дитини… (Мирний, І, 1954, 56); Їй чогось зразу жалко стало на людей, на свою родину… (Коцюб., І, 1955, 58).
2. у знач. присудк. сл. Про почуття смутку; про журбу, тугу за ким-, чим-небудь; сумно. Оксані щось дуже на серці жалко було… (Кв.-Осн., II, 1956, 448); — Жалко стало й за селом рідним, де я зріс (Коцюб., І, 1955, 141); Дедалі стихав шерех кроків, і їй чогось зробилося жалко і боляче (Стельмах, Хліб.., 1959, 352); // із спол. що і з інфін. Про почуття жалю з приводу чого-небудь. —Мені дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! (Кв.-Осн., II, 1956, 59); Йому жалко стало, що він не може посватати Гашіцу (Коцюб., І, 1955, 245); — Жалко покидати тебе, рідне Полісся, і тебе, високе ясне сонце!.. (Гончар, III, 1959, 38).
3. присудк. сл., чого і з інфін. Про небажання витрачати, віддавати що-небудь, позбуватися чогось..[Любов:]Ну, нащо ви моїх попелюшок прогнали, невже вам жалко п’ятака? (Л. Укр., II, 1951,20); Тяжко нести, та жалко кидать (Укр.. присл.., 1955, 164).
4. рідко. Присл. до жалки́й 3. Мокрий, зруділий лист.. жалко тріпавсь між чорних галузок (Коцюб., II, 1955, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 505.