ЖА́ЛІСЛИВИЙ, а, е.
1. Схильний до жалості, співчуття; співчутливий. —Я вдався жалісливий до всякої тварі (Барв., Опов.., 1902, 154); Якийсь жалісливий шахтар укрив сердешну своєю свитою (Гр., Без хліба, 1958, 164); — Добрий він був, жалісливий (Тулуб, Людолови, II, 1957, 237); — Батько мій дуже жалісливий на людське горе (Шиян, Баланда, 1957, 59); // Який виражає жаль, співчуття. То була хвилина, коли і Христі серце обізвалося. Щирий і жалісливий голос Хведорів уразив його (Мирний, III, 1954, 46); Його дратувало кожне жалісливе слово бідної Домни (Коцюб., І, 1955, 117).
2. Сповнений суму, горя або співчуття. — То ти легковажиш мої слова, сину? — спитала [мати] і глянула на мене з жалісливим докором (Коб., III, 1956, 32); Проценко сидів сумний, мовчазний; він тільки коли-не-коли обміряв Христю якимсь жалісливим поглядом (Мирний, III, 1954, 241).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 504.