ЖАЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. перех. і без додатка. Відчувати жалість, співчуття до кого-небудь. Він мене любе [любить], жаліє, шанує, Серденьком зве і голубе [голубить], й милує (Щог., Поезії, 1958, 340); Він не тільки жалів тепер Марію, а й пишався нею і часом картав себе за те, що колись під Одесою хотів забрати її з фронту, послати в глибокий тил (Кучер, Чорноморці, 1956, 405); — В наймах батька не жаліють (Чорн., Потік.., 1956, 120).
2. неперех. Нарікати на що-небудь, уболівати за чимось, за щось; шкодувати, жалкувати. Тепер більш ніж коли жалію, що нема в мене публіцистичного талану (Л. Укр., V, 1956, 272); [Ніна:] Скажіть прямо, що ви закохалися в це дурне дівчисько і жалієте, що не можете її догнати (Коч., II, 1956, 11).
◊ Жалі́ти на се́бе — бути незадоволеним собою, нарікати на себе. — Я сама себе винувачу, сама на себе жалію і нічого не враю з собою! (Мирний, III, 1954, 175).
3. перех. Берегти, оберігати кого-, що-небудь. Пустився в бійку — чуба не жалій! (Укр.. присл.., 1955, 266); — Ох, — каже [лисиця], — як не гріх котам Таких малесеньких, безвинних [пташок] не жаліти! (Гл., Вибр., 1957, 165); // Неохоче витрачати що-небудь; шкодувати, жалкувати. — А ти, кажеш, літом і свічки не світиш! Жалієш грошей (Мирний, IV, 1955, 128); Любити Вітчизну, любити завжди, поля її росні, зелені сади і їй не жаліти за дні молоді ні крові у битві, ні поту в труді (Сос.,, Поезії, 1950, 314).
◊ Не жалі́ти [свої́х] ніг — ходити, бігати, не зважаючи на втому. Катря не жаліла своїх ніг: скільки хапало духу, мчалася, спотикалася об груду (Мирний, IV, 1955, 305); Рук (сил) не жалі́ти — робити що-небудь з повною віддачею. — Ану, до ліса, до роботи! А живо, не жалійте рук (Фр., X, 1954,.319); Гей, працюй! Не гуляй!.. Сил не жаліючи, — бий! Бий [молотом]! (Тич., І, 1946, 207).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 504.