ЖАРІ́ТИ, ри́ть і і́є, недок.
1. Горіти без полум’я; жевріти. Не може [Роман] відвести широко розплющених очей від губки, котра жарить на соломі проти вітру… (Коцюб., 1,1955, 120); * Образно. Любові пишний мак У грудях розцвівся і жаріє (Рильський, І, 1956, 112); // перен. Робитися червоним, розгаряченим (від хвилювання, збудження). Потім вибрали нас в райком. І жаріло у неї личико [личенько]. Голос милий — дзвінком… (Шер., Дорога.., 1957, 9).
2. перен. Виділятися своїм червоним кольором. Сонце липневе сіда за Південним вокзалом, Обрій далекий жаріє гарячим металом (Мур., Слово.., 1949, 16); На білім платті галстук піонерський Трояндою червоною жарів (Рильський, І, 1956, 423).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 510.