ЖЕБОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок., розм.
1. Говорити неясно, невиразно, нерозбірливо; бубоніти, белькотати. Він замахав руками, не зводячи вирячених очей з Коржа, який щось жебонів на своє виправдання і озирався на всі боки (Добр., Тече річка.., 1961, 53); // Говорити швидко, весело, з охотою, але неголосно. Він невгаваючи жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав (Коцюб., І, 1955, 379); Закохані пари тихо жебоніли по перелазах чи під акацією (Іщук, Вербівчани, 1961, 37).
2. перен. Створювати тихі, одноманітні звуки (шелест, дзюркотіння і т. ін.). Над нами крутився й жебонів рухливий стовп невразливої, мирно настроєної мошкари (Кач., Вибр., 1953, 306); Біля самої стайні по-весняному жебонить струмок (Стельмах, Правда.., 1961, 237); * У порівн. Дівчинка стиха сміялася, наче далекий струмок жебонів (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 348).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 516.