ЖЕ́БРИ, ів, мн. Збирання милостині. Часом через Остапа циганки спізнялися з мандрівкою на жебри (Коцюб., І, 1955, 371); // Милостиня, зібрана жебранням. — Ет, що твої жебри! от як той дід сліпий, що сидить біля мосту, — ну, той має всякого добра повну торбу (Коцюб., І, 1955, 133).
◊ Піти́ (ходи́ти) на же́бри (по же́брах, у же́бри), заст. — просити милостиню. [Ксеня:] Робила, поки могла, а далі пішла по жебрах (Фр., IX, 1952, 354); Так і виросла [Наталка], навіть здорова дівка виросла — а на жебри ходила (Григ., Вибр., 1959, 351); Пуска́ти в же́бри — перетворювати на жебраків. — Не треба нам радців! Годі! — Щоб до в’язниці тягали, як нашого цехмістра! — Здирствами в жебри пускали! (Тулуб, Людолови, І, 1957, 205).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 517.