ЖОВНІ́Р, а, ч.
1. іст. Солдат польської армії. Польські жовніри їхали по чотири в ряд (Воскр., Весна.., 1939, 43); Через вигін повз кухню червоноармієць із гвинтівкою в руках вів двох жовнірів у конфедератках (Панч, Син Таращ. полку, 1946, 84).
2. діал. Солдат. Та не один жовнір плаче, Та й не один туже, Що він, бідний цісареві Задарма так служе (Нар. лірика, 1956, 131); Набігли на циганську халупу турецькі жовніри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття (Коцюб., І, 1955, 377).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 539.