ЖОНА́, и́, ж.
1. нар.-поет. Заміжня особа стосовно до свого чоловіка. [Калеб:] Так, брате Джошуе, хай прийде Дженні і скаже нам, чи обіцяв їй Річард її узяти за жону (Л. Укр., III, 1952, 66); Ярина навіть сказала, що вона козацька жона, і що козак її десь воює з поляками (Панч, Гомон. Україна, 1954, 345).
2. розм., рідко. Те саме, що жі́нка 1. Коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, — стара жона викопала печери у крейдяній горі (Вовчок, І, 1955, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 543.