З’Ї́ЗДИТИ, з’ї́жджу, з’ї́здиш, док.
1. неперех. Поїхати куди-небудь і, побувши там, повернутися назад. От, коб не недуга, я би був уже досі з’їздив на Україну, поробив потрібні студії і взявся до діла! (Фр., І, 1955, 351); Наступний день був у Панаса вихідний. Тож він вирішив з’їздити на село, узявши днів на два відпуск (Коцюба, Нові береги, 1959, 231).
2. перех. Здійснюючи поїздки, побувати у багатьох місцях. — З’їздили ми Польщу і всю Україну, А не бачили такої, Як се Катерина (Шевч., II, 1953, 129); З’їздив [Остап] з ним багато чужих сторін, бачив багато світу і перед дворовими вихвалявся тим… (Мирний, IV, 1955, 29); // Об’їздити яку-небудь територію, місцевість у всіх напрямках. Управитель уже трьох огирів заганяв, два повіти вздовж і впоперек з’їздив, та ніхто не прийшов із косами і серпами на лан (Стельмах, Хліб.., 1959, 579).
3. перех., розм. Те саме, що заї́здити1. З’їздив коника, з’їздив другого (Сл. Гр.).
4. неперех., по чому, вульг. Те саме, що уда́рити. Як до Турна примостився [Лик], То з’їздив добре по зубах (Котл., І, 1952, 236); — Признаюсь, я з великим би задоволенням зараз з’їздив би вам по пиці, але ви самі бачите, який я безсилий (Добр., Ол. солдатики, 1961, 145).
З’ЇЗДИ́ТИ див. з’їжджа́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 583.