ЗАБАЖА́ТИ, а́ю, а́єш, док., чого, рідко кого, що, а також з інфін. або із спол. щоб. Виявити бажання що-небудь одержати, мати в своєму розпорядженні, здійснити і т. ін.; захотіти. — Бач, вередую, поки даси ласощів. А там ще й грошей забажаю (Кв.-Осн., II, 1956, 475); [Оксана:] От добро тобі, сестричко! Чоловік тобі усячину купує, чого б не забажала (Кроп., IV, 1959, 356); Що громада забажає, того й пан не поламає (Укр.. присл.., 1955, 68); Пан матиме і пахолків, і майстрів, і хліборобів, і кого він забажає (Тулуб, Людолови, І, 1957, 27); Хлоп’я в садку собі гуляло Та й забажало На іграшки ужа піймать (Гл., Вибр., 1951, 22); [Мохаммед:] Нащо се бажання? То все одно, якби ти забажала, щоб лиш тобі самій світило сонце, тобі самій служив вогонь (Л. Укр., II, 1951, 335); // без додатка. Виявити свою волю, наполегливість у чомусь. Як він забажає, машина працюватиме, аж густиме (Чорн., Визвол. земля, 1959, 21).
◊ Скі́льки душа́ забажа́є див. душа́; Чого́ душа́ забажає́ див. душа́.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 15.