ЗАБУРМОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ЗАБУРМОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док., перех. і неперех. Тихо і невиразно заговорити. Сидить біля мене дід Лук’ян.. То охне, то ліктем мене штовхне. То забурмотить щось сердите (Жур., Вечір.., 1958, 343); Поранений ще раз блимнув затуманеними очима, ворухнувся й щось забурмотів (Ле, Право.., 1957, 173); * Образно. От наче й замовкне [ялиця] вже, насупиться — спокій, уже, здається. Але нагадає собі знов — і знов забурмоче, заскрипить, захитає битою громами головою (Хотк., II, 1966, 308).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 32.