ЗАВІ́ЗНО.
1. присл., рідко. Важко, повільно. [Петро:] Що колись так завізно йшло, з такою натугою добувалося, то тепер, у наш вік пару.., он як двине! (Мирний, V, 1955, 148).
2. у знач. присудк. сл., розм. Дуже багато кого-, чого-небудь; переповнено, скупчено. — Та там у млині так завізно, ..мусив застоювати черги до самого вечора (Н.-Лев., II, 1956, 311); На переправах завізно, тіснота, колотнеча… (Гончар, Новели, 1954, 84); * Образно. Треба сватати дівчину. Доки не завізно! Дмит., В обіймах сонця, 1958, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 51.