ЗАГАРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. Почати видавати низькі погрозливі звуки (про тварин). — Г-р-р… гав-гав! — загарчало щось коло самих ніг, потім трохи далі, потім ще в одному місці (Вас., І, 1959, 378); Прив’язаний біля яблуні пес загарчав спросонку, але Тимко обізвався до нього, і той затих (Тют., Вир, 1964, 256).
2. перен,, зневажл. Сердито сказати кому-небудь щось. — А бодай вас, пане сотнику! — так загарчав на нього пан Ригорович (Кв.-Осн., II, 1956, 187).
3. перен. Почати утворювати низькі скреготливі, гуркотливі звуки (про механізми, інструменти). Машину знов поволокли з двору на поле, знов вона загарчала, валячи та вивертаючи снопи за снопами (Мирний, IV, 1955, 246).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 72.