ЗАГИБА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАГИ́НУТИ і рідко ЗАГИ́БНУТИ, ну, неш; мин. ч. заги́нув, рідко заги́б і заги́бнув, ла, ло; док.
1. Умирати, гинути, звичайно передчасно (від нещасного випадку, в бою і т. ін.). Над Люб’ячем прокочувались важкі морові хвороби, що косили безліч люду, та й без того, що не літо загибали й загибали люди — хто в Дніпрі, хто на ловах, хто під деревом у лісі (Скл., Святослав, 1959, 86); — Бо що ж, — гадав він [князь] — хто мечем Воює, від меча й загине (Фр., XIII, 1954, 421); — Як не зберемо хліба — загинемо з голоду зимою!.. (Коцюб., І, 1955, 14); Загиб [Михайло] через утрату крові (Коб., II, 1956, 203); Від тих снів прокинешся в холодному поті, ще й радієш.., що не згоріла в тебе хата, не загибла конячина чи корова (Цюпа, Назустріч.., 1958, 20); // Втрачати сили, здоров’я. Я в чужині загибаю, По чужині блуджу, За своєю родиною Білим світом нуджу (Пісні та романси.., II, 1956, 59); — Ні, не треба, мій таточку, Не треба, Ярино! Подивіться: я загинув, Навіки загинув [став сліпим] (Шевч., І, 1951, 287); // Піддаватися знищенню, руйнуванню і т. ін. Вітри її сушать, Пісок засипає… І сохне криниця, Вмира, загибає… (Черн., Поезії, 1959, 50); Цвіт папороті не може зовсім загинути від якоїсь ведмежої лапи, так тільки на який час прив’яне, а потім знов розцвіте (Л. Укр., V, 1956, 388); Над місцем, де загинув парусник, проходить крейсер і зникає, залишивши над морелі хмару диму (Ю. Янов., II, 1958, 80).
2. перен. Переставати існувати, зникати, пропадати, щезати. Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть (Шевч., І, 1951, 340); Хай загине Слід по підлості і злобі, ..Слід по крові, різанині (Фр., XIII, 1954, 20); Розірви на небі хмари, Тьму згромаджену розвій, Щоб загибли людські чвари, Вчувши голос дужий твій! (Граб., І, 1959, 96).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 75.