ЗАГОЛОСИ́ТИ, ошу, осиш, док. Почати голосити (див. голосити). Дитина, не вміючи оборонитися від цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибіжить його оборонити (Кв.-Осн., II, , ); Пішла селом., Плаче Катерина; На голові хустиночка, На руках дитина. Вийшла з села — серце мліє; Назад подивилась. Покивала головою Та й заголосила (Шевч., І, , ); Баба припала лицем до подушки, та як заголосить! — О, моя ж дитино-о, та моя й до-чечко-о… та коли ж і сподіваться тебе… та з яким же ти зятем і прийдеш до мене? (Тесл., З книги життя, , ); * Образно. Сопілка заголосила востаннє, перейшла в жалібний хрипіт і затихла (Ірчан, II, , ).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 83.