ЗАГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док., розм.
1. Почати гомоніти, заговорити тихо, приглушено (звичайно про кількох або багатьох людей). Тим часом в народі пішла чутка про волю.. Народ загомонів по ярмарках і розвозив гомін по селах (Н.-Лев., II, 1956, 247); От тільки недавно загомоніло все село про Івана Бондаря: надумався чоловік з купкою бідняків організувати соз (Стельмах, II, 1962, 410); * Образно. Як понесуть товариша В новую світлицю. Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці (Шсвч., 11,1953, 182); // Заговорити, звертаючись до кого-небудь. Загомонів [Нептун] на вітрів грізно: «Чого ви гудете так різно? До моря, знаєте, вам зась!» (Котл., І, 1952, 68); Під’їхавши, верхівці поздоровкались, загомоніли до запечаленого чимось чоловіка (Гончар, II, 1959, 385); // Зазвучати в розмові (звичайно про голос). З сіней загомонів щось наставничий, богобоязний голос (Вас., Вибр., 1950, 203); За стіною почулася гуготнява, приглушено загомоніли голоси (Речм., Весн. грози, 1961, 26).
2. перен. Почати утворювати безладні звуки; зашуміти. Вітрило надулось, хвиля загомоніла і човен помчав прудко, мов чайка морська (Л. Укр., III, 1952, 622).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 84.