ЗАГОРО́ЖА, і, ж.
1. Тин, паркан, стіна і т. ін., чим огороджене, відгороджене що-небудь; огорожа. Ми хутко збігли до Збруча, переступили обережненько невисоку загорожу з кільчастих дротів і забрели у річку (Козл., Сонце.., 1957, 102); Федір помітив, що від його постаті падає подвійна тінь на побілену стіну заводської загорожі (Руд., Вітер.., 1958, 352); Наближалися [коні] до очеретяної загорожі, за якою ніжною музикою обзивалися напівсонні вулики (Стельмах, І, 1962, 539).
2. Огороджене, відгороджене місце (звичайно для утримування свійських тварин і птахів). Нарубав [Тимко] у сазі верболозу і пригородив кабанцеві загорожу, щоб він гуляв там, а не бігав та рився по двору (Тют., Вир, 1964, 263); У конюшні, в окремій загорожі, смугаста зебра лякливо косить очі на свого сусіда — чистокровного арабського жеребця (Донч., III, 1956, 42).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 86.