ЗА́ЗДРИЙ, а, е, без додатка, рідше на що, до чого. Який відчуває заздрість, бажає мати те, що належить іншому; заздрісний. Одна його доля — чорні бровенята, Та й тих люде заздрі не дають носить (Шевч., І, 1951, 41); Щирий та щедрий Семен ніяк не міг погодитися з лукавим та заздрим на чуже добро Романком (Коцюб., І, 1955, 103); — Вони [миші] всі розбійниці, — зашарудів листям старий дуб, — і заздрі до чужого щастя (Ів., Про бджілку.., 1959, 21); // Який виражає, виявляє заздрість. Збоку вигравали музики. Вище за коней злітали на прудких ногах козаки, на них заздрими очима дивилися бурсаки (Панч, Гомон. Україна, 1954, 100); // у знач. ім. за́здрий, рого, ч.; за́здра, рої, ж. ІІро людину, яка заздрить кому-небудь. Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував… (Мирний, І, 1949, 238).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 125.