ЗА́ЙВО, присл.
1. рідко. Те саме, що ма́рно. Справа вимагала буквально з годинником у руці мотатися від одного трактора до іншого, щоб не простоювали [трактори] зайво, не порушували ущільненого графіка (Ю. Янов., II, 1954, 136).
2. у знач. присудк. сл. Даремно, непотрібно. [Єпископ:] Чи говорив твій чоловік тобі, для чого він нас кликав до господи? [Прісцілла:] Про се було б і говорити зайво, він остеріг, що збори в катакомбах вже небезпечні й наказав потому, щоб я вас кликала в господу нашу (Л. Укр., II, 1951, 446).
Не за́йво — слід, варто. На ранок же кожна [дівчина] — сказати не зайво — Коситиме сіно (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 288).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 133.