ЗАМА́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗАМАНИ́ТИ, аню́, а́ниш, док., перех. Приваблюючи чим-небудь, заохочувати, спонукати йти кудись, опинятися де-небудь, приєднуватися до когось. Місцеві есери та анархісти ще за керенщини не раз пробували залучити студента до себе, заманювали обіцянками (Гончар, Таврія.., 1957, 360); Ничипір одразу зрозумів цю тактику і звелів своїм вернутися. — Назад, нас заманюють! (Ле, Наливайко, 1957, 59); — І ти вже тут? — здвоюючи брови, спитала вона дочки. — Це ми, тіточко, її заманили до себе, — казав Івась (Мирний, IV, 1955, 99); // перен. Заполоняти (душу, серце), захоплювати чим-небудь. Лаврін не зводив з дівчини очей. Її краса так засліпила йому очі, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а русалкою (Н.-Лев., II, 1956, 309).
◊ Калаче́м (ме́дом, добро́м і т. ін.) не заманити — не привабити ніякою принадою.— А я думав, що скаржишся й просишся до райцентру… — Калачем не заманиш, товаришу начальник! (Ю. Янов., Мир, 1956, 296).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 201.