ЗАМИГТІ́ТИ, ти́ть, док.
1. Почати мигтіти, рухатися, то з’являючись, то зникаючи на короткий час. На вулиці чорна свита виявилась, одна й друга; замигтіли плахти, намітки, потупали діти (Вовчок, І, 1955, 164); Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки заходила швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею (Л. Укр., III, 1952, 621); На стежці, що вилася між двома стінками кукурудзи і соняшників, замигтіла людська постать (Сенч., Опов., 1959, 72).
◊ В оча́х замигті́ло, безос. — про зорове відчуття, коли здається, що все навколо або що-небудь мигтить. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє… чого там нема! (Вовчок, І, 1955, 75).
2. Завиднітися, швидко з’являючись і зникаючи одне за одним, змінюючи одне одного. Поїзд неспокійно захитався й заторохтів на переїзді. У вікні замигтіли залізничні будівлі (Досв., Вибр., 1959, 215).
3. Виділитися, сяючи нерівним, миготливим світлом; заблимати. Замигтіли великі зорі, що займалися в небі (Кучер, Чорноморці, 1956, 108); В далечині замигтів ліхтар (Рибак, Що сталося.., 1947, 59); Вже замигтіли недалеко вогники передмістя (А.-Дав., Слово.., 1964, 55); * Образно. Парасчина думка перейшла до всіх минулих, давніх часів, і перед нею замигтіли, заблищали, мов чудове малювання — давні веселі дитячі літа (Гр., І, 1963, 319).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 206.