ЗАМІТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАМЕСТИ́, ету́, ете́ш, док.
1. перех. і без додатка. Мітлою, віником збирати де-небудь, з якоїсь поверхні сміття. Мотря замітала сіни (Н.-Лев., II, 1956, 283); Двірники.. замітали вулиці й поливали тротуари з довгих шлангів (Кучер, Чорноморці, 1956, 41); Рубін узяв мітлу, замів біля порога (Сенч., На Бат. горі, 1960, 20); // тільки недок., чим. Рухаючись, торкатися поверхні землі, підлоги і т. ін. нижнім краєм занадто довгого одягу. Круглий і грубий в своїй ватній шинелі, Доря промчався до риштовання, замітаючи полами глину, гублячи синій картуз і розкриваючи широко руки (Коцюб., II, 1955, 379); Вилетів один танцівник, пішов навприсядки, замітаючи землю матнею (Тулуб, Людолови, І, 1957, 47).
◊ Заміта́ти (замести́) сліди́ чого і без додатка — знищувати, приховувати все, що може викрити чиї-небудь вчинки, дії або бути доказом злочину. Практичний рахівник узяв собі добре правило: бути обережним і своєчасно замітати сліди (Кир., Вибр., 1960, 292).
2. перех., перев. чим. Засипати, покривати кого-, що-небудь чимось сипким (снігом, піском і т. ін.). В глибоких заметах брьохають коні, Хуга замітає снігом дорогу, Мов пекло у полі — світа не видко! (Коцюб., І, 1955, 430); Хукни ти, моя дружино, У віконечко на скло: Подивись, як замітає Сніг і церкву і село (Щог., Поезії, 1958, 112); Про чорні бурі говорив [червоноармієць]. Про летючі піски, що все живе замітають… (Гончар, II, 1959, 342); // безос. Зима. Замело і ліси і степи… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 340).
3. тільки док., неперех., безос. Почати мести, сипати снігом; завіяти (про хуртовину і т. ін.). Перед різдвяними святами вдарили морози. Замело, завихрило надворі (М. Ол., Леся, 1960, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 213.