ЗАПИЩА́ТИ, щу́, щи́ш, док. Почати пищати, видавати писк. Помітивши мене, миша-мати раптом неспокійно запищала, і мишенята вмить сховались у своєму гнізді (Коп., Як вони.., 1961, 43); Клоун з носом-морковкою вихопив пищик і запищав (Донч., VI, 1957, 432); // Почати кричати тонким голосом. Діти заверещали, запищали на всі голоси й заскакали, як клубочки, на возі (Григ., Вибр., 1959, 307); // Почати говорити тонким, пронизливим голосом. — Без святого Зосима погана справа коло пасіки, —запищав дід Оникій (Н.-Лев., IV, 1956, 201); Вистромила [Федорка] голову із соняшників і, скривившись, перекривляючи пані, запищала: — Ах, ах! Який жах! Немає й тут од них порятунку! (Головко, І, 1957, 109); // Почати утворювати тонкі пронизливі звуки (про предмети). Заскрипіли ярма, запищала немазана колішня, рушили вперед плуги (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 258.