ЗАПРИСЯГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАПРИСЯГТИ́ і ЗАПРИСЯГНУ́ТИ, гну́, гне́ш; мин. ч. заприся́г, ла́, ло́ і заприсягну́в, ну́ла, ло́; док.
1. неперех. Давати присягу; присягати. Ходім туди, де в клечанні, в цвітизні, В священній тиші бойових знамен, Бійці заприсягатимуть Вітчизні — Героям праці, зброї і пісень (Вирган, Квіт. береги, 1950, 79); Під’їхав і лікар; заприсягли і поняті (Кв.-Осн., II, 1956, 417).
2. неперех. Те саме, що заприсяга́тися 1. І над ним [комсомольцем] клялися хлопці і дівчата, І діди, і діти — кожен заприсяг: Не ходити більше зрадникам в Карпатах (Павл., Бистрина, 1959, 94); Сто тисяч голів шляхетських за голову Ганджі віддасте мені, ляхи! —заприсягнув [Богун] перед усім світом (Кач., II, 1958, 443); [Іван:] То ти не винна? [Xимка:] Чим хоч заприсягну (Мирний, V, 1955, 245).
3. перех., діал. Підтверджувати присягою. Сам я був при тім, то можу вам напевно сказати і кожде слово заприсягнути (Фр., II, 1950, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 277.