ЗАПРО́ХУВАННЯ, я, с., розм. Дія за знач. запро́хувати. Насті давно хотілося примирити невістку з чоловіком, вона скілько раз запрохувала її до себе, та хитра Параска то сим, то тим візьме та й одверне запрохування (Мирний, IV, 1955, 69); Веде [Хуса] Публія за руку до порога світлиці, на порозі випускає руку, вклоняється й пропускає гостя наперед, роблячи руками рухи люб’язного запрохування (Л. Укр., III, 1952, 171).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 281.