ЗАРОСТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАРОСТИ́, ту́, те́ш; мин. ч. заріс́, заросла́, ло́; док.
1. чим і без додатка. Вкриватися якою-небудь рослинністю. На городі неполені грядки заростають бур’яном (Коцюб., І, 1955, 63); Стояв кінець травня, і ставок почав потроху заростати лататтям та осокою (Донч., І, 1956, 51); Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс (Вовчок, І, 1955, 70); Уся долина заросла садками, неначе повилася густим хмелем (Н.-Лев., II, 1956, 28).
◊ Заріс́ шлях те́рном; Заросли́ шляхи́ те́рнами — неможливо поїхати, піти куди-небудь. Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть я її навіки, Навіки покинув (Шевч., II, 1963, 213); Хочу я ридати — та не маю сліз. Хочу в даль полинуть — терном шлях заріс (Рильський, І, 1960, 116); Не зароста́є (не заросте́) сте́жка (шлях); Не зароста́ють (не заросту́ть) стежки́ (шляхи́) до чого — люди не забувають, будуть відвідувати, вшановуючи чиюсь пам’ять. Не заростають народні стежки до місць, де жив, творив, де був похований Тарас Шевченко (Літ. газ., 10.1 1961, 1).
2. Вкриватися волоссям. Очі [Федора] глибоко запали, щоки за одну добу заросли вже посивілою щетиною (Кучер, Чорноморці, 1956,388);// Не голячись, не підстригаючись, обростати волоссям (на обличчі, на голові). — Заріс чоловік, неголений та й такий, як старець (Март., Тв., 1954, 81); Сім днів вони не їли й відбивають атаки люті ворогів.. Заріс Михайло, схуд і зблід, без сну йому запали очі (Сос., II, 1958, 438).
◊ Зароста́ти (зарости́) бру́дом, розм. — довго не миючись, забруднюватися. Мов столітній дуб корою, Заросли ми товсто брудом. Та тиняємось марою, Кістяками поміж людом (Граб., I, 1959, 155).
3. розм. Гоячись, затягуватися шкірою (про рани); зарубцьовуватися. Що ці рани? На молодому тілі все швидко заросло й забулось, і він [Святослав] через короткий час знову мчав на чолі своєї дружини (Скл., Святослав, 1959, 175).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 296.