ЗАРЮ́МАТИ, аю, аєш, док., розм.
1. неперех. Те саме, що запла́кати 1. Троянські плакси тут ридали, Як на завійницю кричали, Еней зарюмав басом сам (Котл., І, 1952, 268); Несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур’яні, зарюмати, як дитина (Вас., II, 1959, 100).
2. перех. Плачучи, зробити припухлим, червоним (очі, обличчя). Сама сіла [мила] заплакала. Карі очі зарюмала (Чуб., V, 1874, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 298.