ЗАСИХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАСО́ХНУТИ і ЗАСО́ХТИ, хну, хнеш і діал. ЗАСХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Ставати сухим, втрачаючи вологу. Води одшуміли, стали в берегах, на кручах засихали вже збиті повінню заплави (Скл., Святослав, 1959, 330); На щоці в нього засохла кров від помітної дряпини (Шиян, Баланда, 1957, 141); // безос. У роті — хочу проковтнути — слини не достає, засохло (Мирний, І, 1954, 94).
2. Починати в’янути, гинути від несприятливих умов, пошкодження і т. ін. — Вона [філоксера] живе на виноградних корінцях, висисає з них сік, і через те кущ засихає (Коцюб., І, 1955, 202); Хліб засихає на полі, спалений довготривалою спекою (Кол., Терен.., 1959, 52); І сосни не несіть на зелені луги, Бо вона засумує в долині І засохне в воді від палкої жаги І нудьги по далекій вершині (Олесь, Вибр., 1958, 139); // перен. Втрачати яскравість, силу. Засох і зачерствів під пером деяких поетів «газетний» вірш (Про багатство літ-ри, 1959, 98).
3. перен. Ставати блідим, худим. Вона.. час від часу догоряла, мов свічечка, засихала, мов билиночка (Кв.-Осн., II, 1956, 358); Загинеш, серденько, загинеш, Мов ряст весною уночі. Засхнеш, не знатимеш нічого (Шевч., II, 1953, 10); Тяжко Василеві. Поблід він, засох, на себе несхожий (Мирний, IV, 1955, 181).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 307.