ЗАСМУ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок.. ЗАСМУТИ́ТИ, смучу́, сму́тиш, док., перех.
1. Викликати смуток у кого-небудь. Згадка про Ілаша, їх старшого сина, що так без вісті і чутки заподівся перед кількома роками, усе засмучувала їх (Мак., Вибр., 1956, 412); Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава (Скл., Святослав, 1959, 176); // Наповнювати смутком (душу, серце). Не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу (Стор., І, 1957, 80); Ні, сьогодні не найдете ви, Чим би серце засмутить (Рильський, І, 1956, 94); // Завдавати кому-небудь горя, жалю. Частіше мене засмучують звістки од Вас, а на цей раз дещо й потішило (Коцюб., III, 1956, 459); Всім було прикро за свого бригадира, за хорошого, привітного, працьовитого Павла. Його сутичка з Таранушкою засмутила всіх (Хижняк, Килимок, 1961, 12).
2. Робити похмурим, безрадісним що-небудь. Його пісеньки співала колись уся Прага, то чи стане засмучувати він своє рідне золоте місто похмурими мелодіями плачу? (Загреб., Європа 45, 1959, 163).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 320.