ЗАСУМУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., без додатка і за ким — чим. Почати сумувати; зажуритися. Христя одно сиділа, понурившись. — Чого се наша доня засумувала так? — стаючи проти неї і весело заглядаючи у вічі, спитав Колісник (Мирний, III, 1954, 313); Засумувала Ганя за чоловіком, неначе він десь поїхав у далеку сторону (Н.-Лев., І, 1956, 151); Мої думки розігнала мама. Вона назбирала великий букет квітів, сіла на камені та й заспівала. Ніжно, ніжно, про козаченька, що поїхав за Десну. Я знаю — то вона за татусем засумувала (Збан., Мор. чайка, 1959, 125); * Образно. Пожовкнув ліс, принишк — засумував, як сухотник (Головко, І, 1957, 76).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 339.