ЗАСІ́ЯТИ див. засіва́ти.
ЗАСІЯ́ТИ, я́ю, я́єш, док., уроч.
1. Почати сіяти, випромінювати яскраве світло (про світила, джерела світла); засяяти. Лягло сонце за горою. Зірки засіяли (Шевч., І, 1951, 66); — Засіяє весняне сонце і засміються люди (Ковінька, Чому я не сокіл.., 1961, 72); * Образно. Він пригадав знамен багряні кличі, коли на бій з рушницею він біг, щоб засіяла доля робітнича, щоб тьму народ навіки переміг (Сос., Близька далина, 1960, 58).
Засія́є (засія́ло) со́нце кому — про настання радісного, щасливого часу. Гей, слов’яни! Полум’яне засіяло сонце нам! (Рильський, Мости, 1948, 54).
2. Почати блищати, її очі на хвилину засіяли (Коб., III, 1956, 256); // З’явитися, виділитися серед чого-небудь (блиском). Вже засіяли вежі Львова перед полками вдалині… (Сос., II, 1958, 421).
3. перен. Пройнятися радістю, вдоволенням, виразивши це на обличчі, їй, небозі. Аж дивно, чудно. Гость стояв 1 ніби справді засіяв (Шевч., II, 1953, 309).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 310.