ЗАТОРОХТІ́ТИ, хчу́, хти́ш, док.
1. Почати торохтіти, утворюючи переривчасті звуки. Намисто заторохтіло, мов горох, розкотившись по долівці (Коцюб., І, 1955, 72); Десь недалеко заторохтів кулемет (Довж., І, 1958, 135); // безос. Раптом здалеку в повітрі загуло, заторохтіло. Літаки!.. (Руд., Остання шабля, 1959, 399); // у що, чим і по чому. Гучно і ритмічно застукати. Гайдучина Знов в барабан заторохтів (Фр., X, 1954, 340); Важкі краплі дощу розмірена і владно заторохтіли по листях соняшників (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 29).
2. перен., розм. Заговорити дуже швидко, скоромовкою. — Брешуть, папочку! — стрибнувши у світлицю, заторохтіла Оришка. — Не вірте сьому (Мирний, III, 1954, 311); Побачивши, що Надія уже не спить, Крихточка одразу ж заторохтіла: — Ой, Надійко! З приїздом! (Баш, Надія, 1960, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 357.