ЗАЦІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, док. Зберегтися цілим, непошкодженим; не зникнути, не зруйнуватися. [Співець:] Зібрав я все, що тільки заціліло, зложив і склеїв,— арфа невеличка, та в ній нема і скіпки несвятої (Л. Укр., II, 1951, 154); // Залишитися живим, не загинути. — Шкода Наді, дядьку Миша.— Стривай, ще не з’ясували, хто зацілів. Може, вона ще жива (Ю. Янов., І, 1954, 155); Ось дуб. Хтозна, скільки йому років? І хтозна, яким чудом він зацілів? (Збан., Єдина, 1959, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 397.