ЗАЩЕМІ́ТИ, ми́ть; мн. защемля́ть; док.
1. Почати щеміти (про відчуття болю, викликаного зовнішнім подразненням); // безос. Один одному показували [учні] поколені язики і сміялися.— Ех!.. Це якби голкою!.. Ото б защеміло! (Ковінька, Кутя.., 1960, 87).
2. Почати боліти, нити від жалю, тривоги, туги (про серце, груди і т. ін.). Довбуш пригадав, скільки перетерпів він образ і насмішок через свою негарну вроду, і серце його знову защеміло (Вас., II, 1959, 399); Полилась по срібній ночі Срібна пісня солов’я… Защеміла, заболіла Вся душа моя (Олесь, Вибр., 1958, 96); // безос. Гані защеміло в грудях. Вона дивилася на Батуру з таким співчуттям, що здавалось, ще хвилина, і вже не стримає сліз (Жур., Вечір.., 1958, 106); Її відповідь він сприйняв як доказ її цілковитої байдужості до нього. І враз погода ніби змінилася, на серці защеміло (Коцюба, Нові береги, 1959, 368).
Защемі́ли о́чі — з’явилися сльози, проривається плач. —Настусині квіти посилають у серпні на виставку!.. —І враз у Зіни защеміли очі (Ів., Вел. очі, 1956, 81).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 420.