ЗА́ЩІПКА, и, ж.
1. Гачок або інший запір (на дверях, вікні і т. ін.). Стукнула защіпка, і в розчинене вікно полилася на неї [Христю] рання прохолода (Мирний, III, 1954, 304); Килина вийшла за ними [дівчатами]. Зачинила двері і наділа защіпку (Головко, І, 1957, 343).
2. Металеве пристосування для скріплення чого-небудь (на одязі, чемодані, футлярі і т. ін.); застібка. Нагнувся [Малинка] — щось тріснуло на шиї. Схопився з місця, взявся рукою за манишку — галстук легенько опинився в його руці: защіпка на йому розірвалася (Вас., І, 1959, 136); Вона одягнена в згрібну сорочку з коміром і червоною защіпкою, в кептарик і синю збористу спідницю нижче колін (Галан, І, 1960, 458); Мефодієв подав Гордієві найсправжнісінький бінокль в чохлі, з полірованим ремінцем і з блискучою защіпкою (Коп., Вибр., 1948, 254); Сахно, присунувши чемоданчик до себе, потисла защіпку і відкинула покришку (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 133).
◊ Трима́ти язи́к на за́щіпці, розм. — мовчати, не розголошувати чого-небудь. — Ну, вже візьмемо тебе до компанії. Тільки з умовою: по-перше, язик маєш міцно тримати на защіпці і, по-друге, мусиш покірно виконувати все, що тобі звелять у дорозі (Коцюба, Перед грозою, 1958, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 421.